Як київське Динамо 40 років тому чемпіонство втратило

Рівно сорок років тому, у перший день осені 1979-го, у славетній історії київського "Динамо" не обійшлося без осічки, яка згодом переросла у серію прикрих поразок, в яких було втрачено чемпіонські очки.

Той сезон команда Валерія Лобановського проводила у битвах відразу на трьох фронтах. Впродовж усього календарного року динамівці грали у чемпіонаті СРСР, навесні боролися у кубковому розіграші, а восени - у Кубку УЄФА. Не варто забувати й про те, що чимало представників "Динамо" входили до складу різних збірних СРСР, що теж накладало відбиток на бойову готовність колективу. А ще вийшло так, що у ході сезону динамівський лазарет ніяк не міг спорожніти: варто було повернутися у стрій одному гравцеві, як на лікарняному опинявся інший. Вже на початку чемпіонату через травми вибула з ладу ціла група футболістів - Сергій Балтача, Володимир Безсонов, Леонід Буряк, Володимир Веремеєв, Олександр Бережний та Віктор Колотов. Пізніше з цих же причин поза грою опинилися ще троє - Олег Блохін, Анатолій Коньков та Петро Слободян. Втім, чимало із загаданих виконавців опинялися у лазареті впродовж сезону неодноразово. Як, скажімо, Безсонов - аж п’ять (!) разів. Не слід забувати й про дискваліфікації, які, бувало, припадали на найважливіші ігри, а також зміну поколінь.

Усі вищезгадані причини призвели до того, що у чемпіонаті "Динамо" не вдалося подолати всю багатомісячну дистанцію рівно. Смуги невдач чергувалися з яскравими спалахами, в яких вболівальники пізнавали саме ту команду, ігровий почерк якої наводив жах на футбольну Європу у 1975-му.

Втрату очок фахівці пояснювали тим, що ветерани грали нестабільно, а молоді гравці ще не встигли сповна розкрити свої можливості. От і вийшло, що загальмувавши на початку чемпіонату (у перших чотирьох матчах - з ростовським СКА, ташкентським "Пахтакором", тбіліським та мінським "Динамо" було взято лише 3 очка із 8 можливих!), киянам довелося поступово надолужувати згаяне. Зрозуміло, що доганяти завжди складно, однак кілька переможних серій допомогли підопічним Лобановського наприкінці літа вперше у сезоні очолити турнірну таблицю. Сталося це після домашніх перемог над донецьким "Шахтарем" та мінськими динамівцями. Щоправда, тоді чимало фахівців критикували динамівську дружину: одні за надмірний раціоналізм у грі, інші за таку ж обережність. Та навіть знані тренери не в змозі були не побачити, що характер у команди із столиці України є!

А потім і сталася та сама осічка 1 вересня - у виїзній зустрічі із московськими одноклубниками. В ній була зафіксована "суха" нічия, а ще через тур, після прогнозованої перемоги над ворошиловградською "Зорею", тренерському штабу "Динамо" довелося похвилюватись не на жарт. У трьох поспіль матчах команда зазнавала фіаско із різницею у два м’ячі: у Єревані із "Араратом" (1:3), вдома із московським "Спартаком" та в Одесі із "Чорноморцем" (по 0:2).

- У тих матчах "Динамо" не мало змоги грати в оптимальному складі, адже через травми були відсутні Блохін, Веремеєв, Безсонов, Коньков та Слободян, - пригадує події 40-річної давнини голкіпер киян Юрій Роменський. - До того ж, саме у той час ми проводили й єврокубкові поєдинки із болгарським ЦСКА "Семптеврійско знаме", які легкими не були і потребували певних фізичних витрат.

Проте слід віддати належне динамівцям, які досить швидко зуміли оговтатися від гучних ляпасів та видати чергову переможну серію - цього разу із п’яти поєдинків. В них стабільною результативністю відзначився Олег Блохін, який повернувся до динамівського складу після травми - він забив 6 м’ячів!

У згаданій осінній серії динамівці із столиці України вигравали, "відвантажуючи" у ворота суперників по 3-4 голи. Чого лише варта перемога 4:0 у Москві над "Торпедо"!

Олександр Севідов, якого у 1971 році доля на три сезони привела до тренерського містка київського "Динамо", тоді сказав: "Коли у ході сезону утворилась ситуація, в якій у киян не було альтернативи активній грі на виїзді, вони й показали, як вміють проводити матчі - разгромили у Москві "Торпедо" (4:0 - Прим. В.К.). Когось це, можливо, здивувало. Мене - ні".

За два туру до фінішу сезону-1979 турнірна ситуація для київських динамівців склалася таким чином, що для здобуття золотих медалей необхідно було перемагати в обох матчах. Про це мріяв і "Спартак", який демонстрував змістовну та результативну гру, розташувавшись на той момент на першій сходинці. У червоно-білих було 48 очок, у київського "Динамо" - 47, "Шахтар" мав 44, а тбіліське "Динамо" - 42.

Кінцівка чемпіонату нагадувала гостросюжетний трилер, у якому події мали неабияке значення та відзначалися бурхливою зміною. На динамівців чекали візити до Тбілісі та Алма-Ати, де суперники аж ніяк не збирались втрачати очки. Воно й зрозуміло: "Динамо" із столиці Грузії вело боротьбу із донеччанами за бронзу, а "Кайрат" намагався відстояти прописку у вищій лізі. Розраховував на максимальні очкові здобутки і "Спартак", який кінцівку чемпіонату теж завершував двома зустрічами у легендарних містах, які і досі називають Одеса-мама та Ростов-тато.

Щодо очікувань максимальних результатів, то варто враховувати той факт, що у відповідністю із тодішнім регламентом змагань, який передбачав лише вісім нічиїх за сезон, москвичі, маючи одну позалімітну, зобов’язані були грати виключно на перемогу.

Пригадується, з яким нетерпінням та надіями очікувався поєдинок "Чорноморець" - "Спартак" в Україні. Вболівальники "Динамо" сподівалися, що "моряки" докладуть максимум зусиль для того, аби спартаківці втратили очки в Одесі. Так воно і сталося - поєдинок завершився внічию, 1:1. Не допомогли команді Костянтина Бєскова ані перенесення матчу на дві години пізніше попервах запланованого терміну, ані призначення проспартаківського рефері Юрія Ігнатова з Калуги. Як не намагався він посприяти перемозі гостей, однак зробити це на очах переповненого 43-тисячного стадіону в Одесі не вдалося.

Здавалося б, заочний подарунок від земляків з України відкрив зелене світло перед динамівцями, однак у Тбілісі вони цим не скористалися. Єдиний гол, який вирішив долю матчу, записав на свій рахунок Олександр Чівадзе, замкнувши подачу кутового ударом головою.

Втративши очки у передостанньому турі, головні претенденти на чемпіонство відклали свої честолюбні та амбітні плани на тур заключний. Зрозуміло, що весь футбольний СРСР майже не сумнівався: у Ростові "Спартак" неодмінно переможе. Однак розмови - розмовами, а гра - грою. Все мало вирішитися лише після фінального свистка, причому не тільки у Ростові, а й в Алма-Аті, де грало "Динамо". Цікаво, що на матч у столиці Казахстану у кабінетах Федерації футболу СРСР було вирішено призначити... кого б ви думали? Правильно - все того ж Ігнатова з Калуги!

- У поєдинку із "Кайратом" нас відверто "вбили", - згадує Юрій Роменський, для якого миттєвості протистояння в Алма-Аті неабияк закарбувалися в пам’яті. - Це й не дивно, адже господарям неодмінно потрібно було здобути перемогу, тому що вони знаходились у зоні "вильоту". От вони суддю і "зарядили". До того ж, інтерес у перемозі казахської команди співпав із такою ж потребою з боку "Спартака", що зберігав шанси на чемпіонство. Дивно, що на матч, від якого теж залежала доля спартаківців, було призначено російського арбітра, а не, скажімо, білоруса чи узбека. Я ще ніколи не бачив Валерія Лобановського таким розгніваним, як тоді. Щоб його так вивести із себе - повинно було статися щось надзвичайне. А все через зухвале суддівство. І не лише Ігнатова, який судив у полі. Здавалось, що арбітр на лінії руку із прапорцем навіть не опускав! Вже після матчу хлопці із "Кайрату" сказали мені, що головний рефері поїхав з Алма-Ати на подарованому йому автомобілі.

- Пригадується, долю матчу "Кайрат" - "Динамо" вирішив єдиний гол…

- Так. Із вигаданого Ігнатовим пенальті. Наша оборона грала так, щоб не заходити до власного штрафного майданчика - адже знали, що суддя із одинадцятиметровим обов’язково щось придумає. Легка ожеледь, в умовах якої пізньої осені проходила гра, була сприятливим підґрунтям для суддівських маневрів. Так зрештою і сталося. Руки нападаючого "Кайрату" Сергія Стукашова лише з’явились над штрафним майданчиком "Динамо", як він, перечепившись через нашого гравця чи може послизнувшись, одразу впав. Арбітр миттєво вказав на одинадцятиметрову позначку. Ясна річ, всі наші хлопці накинулися на Ігнатова. Підійшов до позначки, де стояв калузький рефері, і я. Кажу йому: "Я все одно впіймаю". А він мені відповідає: "Буде бити, доки не заб’є!".

- Сумнівний вирок рефері на початку другого тайму виконував один із найдосвідченіших гравців у складі "Кайрату" - Валерій Гладилін, який у радянському футболі мав реноме справжнього майстра "стандартів".

- Він дійсно вправно виконував пенальті. Не схибив Гладилін і того разу. Влучив гарно, пробивши досить потужно та щільно. Я зреагував було на удар, однак м’яч потрапив у залізяку із внутрішнього кріплення сітки воріт і кулею вилетів у поле. На якусь мить навіть здалося, що й голу не було. Попервах подумав, що м’яч влучив у штангу, а потім зрозумів, що гол відбувся. Пізніше, коли пролунав свисток, Гладилін так рвонув вздовж поля до стадіонного переходу, що за ним підхопилася вся лава з тренерами та запасними гравцями! Коїлось щось таке, що словами не передати!

- Можна собі уявити розчарування динамівців, яким не вистачило для чемпіонства якихось трьох очок - можливо, саме тих, які були втрачені ще у розпал сезону, з початку вересня до початку жовтня.

- Нічого не поробиш, так сталося. Та найцікавіше те, що поразка в Алма-Аті не лише перекреслила наші надії на здобуття золота (як і очікувалось, "Спартак" у Ростові виграв 3:2 - Прим. В.К.), а змусила втратити й шанси на друге місце. Нас в останньому турі обійшов "Шахтар", який переміг вдома московське "Торпедо" - 2:0.

Наступного року тренерським штабом "Динамо" на чолі з Лобановським були зроблені необхідні висновки і впродовж двох сезонів поспіль золоті нагороди керівники Федерації футболу СРСР привозили саме до Києва. Тоді і з’явилося неофіційне, проте досить почесне визначення щодо киян - "Динамо" - машина із здобування очок". Втім, це вже зовсім інша історія.