Слава Україні. Як вчинок Віди зруйнував міф про аполітичність футболу

"Особисто для мене це складна позиція, тому що найщасливішим моментом в моєму житті була перемога на Чемпіонаті світу з футболу з Іспанією, але, з іншого боку, сутність каталонця в моїй крові. Це мій народ, моя спадщина, моя земля. І коли 80 відсотків людей в Каталонії кажуть, що вони хочуть мати право голосу, я вважаю, що вони повинні бути почутими. Якщо моя думка змушує моїх співвітчизників не любити мене... ну, я абсолютно спокійний від цього… Вони кажуть: "просто заткнися і грай у футбол. Це все, що ти знаєш". Вибачте, але я не буду просто мовчати і грати. Це не все, що я знаю. У футболістів набагато більше глибини, ніж багато хто думає, і я вважаю важливим, щоб ми висловлювали себе і свої погляди"…

"Але я також можу запевнити моїх шанувальників, що і в майбутньому я не буду ухилятися від висловлювання своєї думки навіть щодо важких і неприємних тем"…

В цивілізованих, розвинених країнах футболісти давно перестали бути безликими істотами. Спортсмени, розуміючи, що один їхній допис у соцмережі переглянуть сотні тисяч (а, можливо, й мільйони) підписників, цураються гасел на кшталт "спорт поза політикою", наче чорт – ладану. І правильно. Людина публічна має значно більше обов'язків, аніж простий трудяга на заводі. І якщо за твоєю трудовою діяльністю пильно спостерігають мільйони людей, ти повинен зважено оцінювати наслідки своїх слів і дій. І ти не повинен проявляти бездіяльність чи байдужість. Бо це – злочин перед професією, країною і самим собою.

В Україні ж вже чотири роки заводять мантру про відсторонення спорту від політики. Ні, це гасло і раніше злітало з вуст публічних людей, проте до початку війни на Донбасі ця фраза за значенням і впливом на суспільство прирівнювалася до висловів на кшталт "рух – це життя". Однак вторгнення Росії на нашу територію змінило все. Змінило не тільки життя простих українців, а й виокремило в окрему "секту" спортсменів, котрим начхати на інтереси держави. І для них гасло "спорт поза політикою" слугує тим, чим для страуса слугує пісок.

Українські футболісти, пояснюючи свій вибір продовження кар'єри на користь одного з клубів "із-за поребрика", не раз закликали журналістів порахувати, скільки українських заробітчан працюють у країні-агресорі. Однак осягнути ситуацію глибше "сектантам" не дано. Вони не розуміють (чи не хочуть розуміти), що за їхньою кар'єрою, на відміну від кар'єри умовного Василя Петровича з будівництва, спостерігають сотні тисяч українців (в тому числі, підростаюче покоління). І для когось кумир-футболіст, чия потреба "кормити сім'ю" переважає будь-які моральні принципи, точно стане прикладом для наслідування…

Але ж багато не треба… В часи розвитку Інтернету не потрібно збирати майдани і виступати з трибун. Досить висловити свою думку шляхом допису (чи відеозвернення) у соцмережі. І приклад Домагоя Віди, - спортсмена, котрого російська агресія стосовно України стосується лише опосередковано, - повинен трохи підфарбувати щоки українських футболістів.

Невинна фраза, яка в мирний час не означала б взагалі нічого, в період бойових дій привернула до нашої проблему увагу світової громадськості. Британські, німецькі, хорватські, іспанські, французькі, польські, турецькі (і багато інших) ЗМІ написали про скандал, що розгорівся навколо Віди і виокремили проблему – війну України з Росією. Пишуть про десятки тисяч жертв з боку українців, про збиті літаки, анексовані території. І на фоні цієї хвилі пропагандистські російські ЗМІ зі своїми "розіп'ятими хлопчиками" і "громадянською війною" нагадують маразматичного стариганя, котрий, живучи в альтернативній реальності, рахує тарганів у своїй голові.

Але хвиля стихне. Віду не дискваліфікують, чемпіонат світу завершиться, з'являться нові теми для обговорення. І знову світові ЗМІ почнуть плутати Україну з Росією, знову почнуть писати про "внутрішній конфлікт" на Донбасі, знову намалюють мапу України без Криму. А все тому, що більшість публічних українців (не лише спортсменів, але й артистів) – безликі істоти.

Хоча Віду ідеалізувати не треба. Домагой – явно не ідейний, про що свідчать його наступні слова, процитовані тими ж таки російськими ЗМІ. "Це було не політичне послання, а просто вираз подяки за підтримку з боку України, де ми з Вукоєвичем провели багато років. Ми не хотіли когось ображати. Я щасливий говорити російською мовою, мені подобається російська гостинність на чемпіонаті світу з футболу 2018 року, і я щиро сподіваюся, що це послання не буде сприйматися ніяк інакше, окрім як вираз подяки нашим друзям в Україні за їхню підтримку".

Однак зречення Віди, спроба перевести все на жарт, не змінює суті ситуації, коли одна фраза футболіста на друзки розбила мантру про спорт і політику як дві паралельних прямі, що ніколи не перетинаються. Фраза, промовлена устами футболіста, змусила світові ЗМІ писати не про події на полі, а про стосунки між двома країнами, про глибинне значення звичайного на перший погляд національного українського гасла, про історичну неприязнь між хорватами і сербами, про чемпіонат світу як елемент впливу в руках російського правителя. Про політику заговорили на рівні національних футбольних федерацій,

Футбол давно перестав бути відстороненим від політики, і ФІФА з УЄФА опосередковано визнають це, розводячи українські та російські, вірменські та азербайджанські команди по різних кутках. І штрафи швейцарцям Шакірі та Джака за жести політичного спрямування, попередження Домагою – це лише спроби приховати очевидне. А ще ситуація з Відою повинна була добряче налякати організаторів цьогорічного Мундіалю, продемонструвавши, що найменше коливання політичного спрямування здатне розв'язати навколо чемпіонату світу на території країни-агресора скандал світового масштабу.

Мораль? Улюблене гасло вітчизняних футболістів "спорт поза політикою" давно вже перетворилося на крилатий вислів, що має дуже мало спільного з реальністю. І не лише в Україні. Проблема в тому, дивитися правді у вічі не вигідно ні спортсменам, ні чиновникам від спорту.