А що, якби Ребров дав прес-конференцію у Москві українською мовою?!

"Русский мир заканчивается там, где заканчивается русский язык", – белькотів чи то злочинець Путін, чи то хтось з його оточення, готуючи вторгнення брудних чобіт на незалежну українську землю. Від початку того вторгнення минуло вже майже шість років, тисячі життів поглинуло лоно україно-російської війни, а мова наша солов'їна досі не стала нашою зброєю. Хоча стати нею не просто могла, а зобов'язана була.

І йдеться зараз не про умовного Миколу Миколайовича десь з Херсонщини, Харківщини чи Полтавщини, який продовжує величати себе Николаем Николаевичем. Йдеться не про тисячі не публічних заробітчан, які їдуть на заробітки за поребрік за довгим рублем і тріпочуть там російською, бо української там не розуміють. Йдеться про тих, хто носить, чи, принаймні, повинен був мати горде звання "цвіт нації". Йдеться про передовиків публічних професій – артистів, спортсменів, журналістів, мистецтвознавців тощо, – які повинні тримати оборону пліч-о-пліч з нашими військами. Війська – в окопах, а публічні люди – в інформаційному просторі.

Ідеально в умовах війни відгороджуватися від ворога всіма можливими способами. Водночас, це відгородження повинне бути загальнонаціональною ідеєю, а не примусом, який, як показує практика, не дає плідних результатів. І мова – то найперше, в чому ми маємо різнитися зі своїм противником і ворогом всього цивілізованого світу. Але "мовні патрулі" в цьому відгородженні не допоможуть. Ситуацію треба закрутити так, аби українською спілкуватися було модно і почесно, аби українська звучала з уст громадських авторитетів і підкреслювала нашу ідентичність. Бо на землі, де звучить українська, російський чобіт зі своїми смородом не знайде під собою опори.

Благо, вже й новоспечений преЗЕдент при спілкуванні українською не тужиться, наче породілля. Але для більшості спортсменів українська досі залишається чужою, а Росія не є країною, яка веде на нашій землі бойові дії. У них – свій окремий світ і своя мантра про "СпортВнеПолитики". Це ще добре, коли їдуть туди і не варнякають, а лише тихенько заробляють свої срібняки на кшталт Тимощука. Адже кожне слово Данченка, Ракицького чи Світоліної – то бальзам на душу пропагандистів, це підтвердження їхнього переконання, що найкращі представники українського спорту в захваті від "квітучої Москви" (с). Тому і виходить, що на фоні цього "мишебратсва" правильні слова Яремчука, Стаховського чи Вернидуба викликають подив і помутніння свідомості.

А, до речі, ви ніколи не замислювались над тим, чому вчинки / слова / дописи публічних людей, що хоч якось підкреслюють українську самоідентичність і суперечать ідеології Росії про "братські народи", викликають за поребріком таку істерику? Згадаймо маневр Хачеріді зі щитками чи нещодавню фразу Яремчука про "ми – не як Росія". Резонанс там виникає на рівні державних чиновників і парламенту. А все тому, що їхня мантра про "кримнаш" і окупацію українських земель – це загальнонаціональна ідея, нав'язана суспільству широкою пропагандою, амбасадорами якої є публічні люди – починаючи від московського попа і завершуючи диск-жокеєм сільської дискотеки. Тому можуть всілякі там дуді скільки завгодно говорити про "братські народи", статистика – річ вперта. І майже 77 відсотків голосів на виборах за президента-вбивцю, ідеологія якого заточена на приниженні України – цьому підтвердження.

В ідеалі туди взагалі не їхати і не розмовляти з їхніми журналістами. Проте бувають ситуації, коли цього уникнути неможливо. Ні, звичайно ж, мова зараз не про Світоліну і Ястремську, які заради кількох десятків чи сотень очок до рейтингу не відмовилися від Кубка Кремля, та ще й в компліментах стороні, що приймає, розсипалися. Мова про українського тренера Сергія Реброва, який на чолі іноземного клубу змушений їхати до Москви на матч з місцевою командою (ЦСКА - "Ференцварош"; Ліга Європи, 3-й тур, 24.10.2019).

Вимагати від Сергія Станіславовича якихось слів на підтримку нашої армії чи української державності в контексті звичайного матчу Ліги Європи – утопія. Розуміємо це, зважаючи на статтю №16 Дисциплінарного регламенту УЄФА, яка говорить, що дії, що несуть політичний, ідеологічний, релігійний чи образливий посил, є ознаками неналежної поведінки й заборонені. Але ж можна вчинити значно елегантніше і тонше: говорити суто про футбольні речі (без компліментів господарям) українською мовою.

Плюнути в обличчя "русскому миру" в самому його лоні, як це зробив заточений у в'язниці український моряк Олег Мельничук, попросивши перекладача з російської. Тим паче, що для Сергія Реброва тема війни не є чужою. Принаймні, бувши тренером київського "Динамо", він не раз виправдовував нею дивну трансферну політику столичного клубу: "В країні війна, і нас просто не зрозуміють, якщо будемо здійснювати захмарні трансфери".

Ось вона, ідеальна можливість довести те, що ті слова не були спекуляцією. Ідеальна можливість проявити тверду громадянську позицію навіть без натяку на порушення якихось ефемерних кордонів світу "спорту без політики". Просто вийди і скажи: "Я – українець, тому про гру "Ференцвароша" розповім вам українською мовою". Ідеальна можливість підтримати свого кума Сергія Стаховського, для якого українська є сильною зброєю, а спілкування з російськими журналістами завершується показовим підведенням зі стільця і виходом з зали.

Вперед. Цінуймо себе і свою землю!

Особистий блог автора; редакція не несе відповідальності за зміст дописів в блогах